Маргарита АЛЬБІНА

У квітні поточного року наказом N 266 затверджено Примірний порядок взаємодії органів державної податкової служби при опрацюванні розшифровок податкових зобов'язань та податкового кредиту з ПДВ у розрізі контрагентів, який застосовується органами ДПС усіх рівнів при опрацюванні податкової звітності, складеної платниками ПДВ за результатами звітного періоду починаючи з березня 2008 р.

Вищезазначений Порядок N 266 було запроваджено з метою удосконалення адміністрування ПДВ, руйнування схем мінімізації податкових зобов'язань, ліквідації віртуального податкового кредиту з ПДВ, повноти декларування податкових зобов'язань і забезпечення своєчасності відшкодування ПДВ в умовах запровадження системи подання платниками ПДВ розшифровок податкового кредиту та податкових зобов'язань у розрізі контрагентів.

У результаті проведених перевірок розшифровок податкового кредиту та податкових зобов'язань у розрізі контрагентів органи ДПС нерідко виявляли правочини, що суперечать інтересам держави та суспільства, які згідно із законом класифікуються як нікчемні (недійсні).

Розглянемо питання, пов'язані з виз­нан­ням договорів купівлі-продажу недійсними, з урахуванням існуючої судової практики.

Насамперед звернемося до чинного законодавства, яким регулюються принципи укладання договорів купівлі-продажу.

Статтями 626, 629 Цивільного кодексу передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 Цивільного кодексу). Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ст. 656 Цивільного кодексу). Статтею 662 Цивільного кодексу встановлено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Одночасно з товаром продавець повинен передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають передачі разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 658 Цивільного кодексу право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, установлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у разі, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Моментом виконання обов'язку продавця щодо передачі товару згідно зі ст. 664 Цивільного кодексу є вручення товару покупцеві, якщо договором установлено обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути передано покупцеві за місцезнаходженням товару.

Щодо недійсності правочину, то відповідно до частини другої ст. 215 Цивільного кодексу недійсним є правочин, якщо його недійсність установлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Підставою недійсності правочину згідно з частиною першою ст. 215 Цивільного кодексу є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою – третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, та бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 228 Цивільного кодексу правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Пунктом 19 ст. 2 Бюджетного кодексу визначено, що доходи бюджету – це усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами: податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, трансферти (ст. 9 Бюджетного кодексу).
Згідно з частиною другою ст. 9 зазначеного Кодексу податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

Підпунктом 3.2.1 п. 3.2 ст. 3 Закону N 2181-III зазначається, що у випадках, коли платник податків згідно із законами з питань оподаткування уповноважений утримувати податок, збір (обов'язковий платіж), якими оподатковуються інші особи, у тому числі ПДВ, а також будь-які інші податки, що утримуються з джерела виплати, сума таких податків, зборів (обов'язкових платежів) вважається бюджетним фондом, який належить державі або територіальній громаді та створюється від їх імені.

Таким чином, не сплачені підприємством податок на прибуток і ПДВ унаслідок порушення встановленого порядку формування валових доходів, валових витрат, податкового зобов'язання та податкового кредиту з ПДВ, відповідно, є дохідною частиною держбюджету, власністю дер­жави.

Отже, якщо підприємство перераховує кошти контрагенту без мети реального настання правових наслідків, з ціллю формування податкового кредиту та, як наслідок, заниження об'єкта оподаткування, несплати податків, то такі дії призводять до втрат дохідної частини Держбюджету України. Тобто укладений підприємством правочин суперечить моральним засадам суспільства та відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу порушує публічний порядок, оскільки був спрямований на заволодіння майном держави, дохідної частини бюджету, а отже, є нікчемним.

Згідно з частиною першою ст. 216 Цивільного кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин є недійсним на підставі закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У тому разі, коли договори поставок товарів є нікчемними, нікчемний правочин є недійсним на підставі закону, такий нікчемний правочин не створює інших юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Отже, необхідність визнання таких договорів поставок недійсними ще й через суд не потрібна, оскільки їх недійсність (нікчемність) уже встановлено чинним законодавством.

Маргарита АЛЬБІНА,
заступник начальника відділу
методології Департаменту податку
на додану вартість ДПА України

Джерело: www.visnuk.com.ua